обернув ся

Make Galicia great again


G
M
T
<input ... > <select ... ><option ... >Визначити мову</option><option ... >Азербайджанська</option><option ... >Албанська</option><option ... >Англійська</option><option ... >Арабська</option><option ... >Африкaнська</option><option ... >Баскська</option><option ... >Бенгальська</option><option ... >Білоруськa</option><option ... >Бірманськa</option><option ... >Болгарськa</option><option ... >Боснійська</option><option ... >Валлійська</option><option ... >Вірменська</option><option ... >В'єтнамська</option><option ... >Галісійська</option><option ... >Гінді</option><option ... >Грецька</option><option ... >Грузинська</option><option ... >Гуджаратська</option><option ... >Данська</option><option ... >Есперанто</option><option ... >Естонська</option><option ... >Зулуська</option><option ... >Іврит</option><option ... >Ігбо</option><option ... >Ідиш</option><option ... >Індонезійська</option><option ... >Ірландська</option><option ... >Ісландська</option><option ... >Іспанська</option><option ... >Італійська</option><option ... >Йоруба</option><option ... >Казахська</option><option ... >Каннада</option><option ... >Каталонська</option><option ... >Китайська (Трад)</option><option ... >Китайська (Спр)</option><option ... >Корейська</option><option ... >Креольська (Гаїті)</option><option ... >Кхмерська</option><option ... >Лаоська</option><option ... >Латвійська</option><option ... >Латинська</option><option ... >Литовська</option><option ... >Македонська</option><option ... >Малагасійська</option><option ... >Малайська</option><option ... >Малайяламська</option><option ... >Мальтійська</option><option ... >Маорійська</option><option ... >Маратхі</option><option ... >Монгольська</option><option ... >Непальська</option><option ... >Нідерландська</option><option ... >Німецька</option><option ... >Норвезька</option><option ... >Панджабська</option><option ... >Перська</option><option ... >Польська</option><option ... >Португальська</option><option ... >Російська</option><option ... >Румунська</option><option ... >Себуанська</option><option ... >Сербська</option><option ... >Сесото</option><option ... >Сингальська</option><option ... >Словацька</option><option ... >Словенська</option><option ... >Сомалійська</option><option ... >Суахілійська</option><option ... >Суданська</option><option ... >Тагальська</option><option ... >Таджицька</option><option ... >Тайська</option><option ... >Тамільська</option><option ... >Телугу</option><option ... >Турецька</option><option ... >Угорська</option><option ... >Узбецька</option><option ... >Українська</option><option ... >Урду</option><option ... >Фінська</option><option ... >Французька</option><option ... >Хауса</option><option ... >Хмонгська</option><option ... >Хорватська</option><option ... >Чева</option><option ... >Чеська</option><option ... >Шведська</option><option ... >Яванська</option><option ... >Японська</option></select> <select ... ><option ... >Азербайджанська</option><option ... >Албанська</option><option ... >Англійська</option><option ... >Арабська</option><option ... >Африкaнська</option><option ... >Баскська</option><option ... >Бенгальська</option><option ... >Білоруськa</option><option ... >Бірманськa</option><option ... >Болгарськa</option><option ... >Боснійська</option><option ... >Валлійська</option><option ... >Вірменська</option><option ... >В'єтнамська</option><option ... >Галісійська</option><option ... >Гінді</option><option ... >Грецька</option><option ... >Грузинська</option><option ... >Гуджаратська</option><option ... >Данська</option><option ... >Есперанто</option><option ... >Естонська</option><option ... >Зулуська</option><option ... >Іврит</option><option ... >Ігбо</option><option ... >Ідиш</option><option ... >Індонезійська</option><option ... >Ірландська</option><option ... >Ісландська</option><option ... >Іспанська</option><option ... >Італійська</option><option ... >Йоруба</option><option ... >Казахська</option><option ... >Каннада</option><option ... >Каталонська</option><option ... >Китайська (Трад)</option><option ... >Китайська (Спр)</option><option ... >Корейська</option><option ... >Креольська (Гаїті)</option><option ... >Кхмерська</option><option ... >Лаоська</option><option ... >Латвійська</option><option ... >Латинська</option><option ... >Литовська</option><option ... >Македонська</option><option ... >Малагасійська</option><option ... >Малайська</option><option ... >Малайяламська</option><option ... >Мальтійська</option><option ... >Маорійська</option><option ... >Маратхі</option><option ... >Монгольська</option><option ... >Непальська</option><option ... >Нідерландська</option><option ... >Німецька</option><option ... >Норвезька</option><option ... >Панджабська</option><option ... >Перська</option><option ... >Польська</option><option ... >Португальська</option><option ... >Російська</option><option ... >Румунська</option><option ... >Себуанська</option><option ... >Сербська</option><option ... >Сесото</option><option ... >Сингальська</option><option ... >Словацька</option><option ... >Словенська</option><option ... >Сомалійська</option><option ... >Суахілійська</option><option ... >Суданська</option><option ... >Тагальська</option><option ... >Таджицька</option><option ... >Тайська</option><option ... >Тамільська</option><option ... >Телугу</option><option ... >Турецька</option><option ... >Угорська</option><option ... >Узбецька</option><option ... >Українська</option><option ... >Урду</option><option ... >Фінська</option><option ... >Французька</option><option ... >Хауса</option><option ... >Хмонгська</option><option ... >Хорватська</option><option ... >Чева</option><option ... >Чеська</option><option ... >Шведська</option><option ... >Яванська</option><option ... >Японська</option></select>
Звукова функція обмежена 200 символами
molfar

ЦЕРА ТА ПИСАЛА СТАРОДАВНІХ СЛОВЯН

«цера, сиріч дерев'яна табличка з воском для записування чогось - терміново, але ненадовго. Середньовічний блокнот. І ... писала - стрижня для нанесення на церу (або бересту) букв.»




на знимці - цера та писала з словянського міста Раддуш (до 11 ст). писала кістяні знаходять на Руяні (Рюґені), Новгороді, а також на інших словянських поселеннях та краях. датуються вони 9-10 ст, тобто, часом, коли до насильницької християнізації тих (в тому числі, і наших) земель було ще 100-200 років. свідчення арабів, германців, знахідки різних рунічних та подібних до рунічних письмен вказують на те, що словяни ще до християнізації знали грамоту, вміли писати та читати. про що згадують і самі християни (як православні, так і католицькі). навіть більше - слова "книга", "читати", "писати" та інші, повязані з писемною передачею відомостей мають спільне словяно-балтійське походження. не могло в мові існувати слово на позначення явища дійсності, якого нема. тобто, якась писемність у балто-словян була ще на етапі мовної спільності (5-6 ст до нової ери).

molfar

Священник & язичник: що святкувати – Іонна Хрестителя чи Купала? Битва думок | te.20minut.ua

Священник & язичник: що святкувати – Іонна Хрестителя чи Купала? Битва думок - 20 хвилин te.20minut.ua

  • Не секрет, що святкування Івана Купала має язичницьке коріння. Церква до ритуалів, гадання та ворожіння ставиться негативно, але навіть віруючі люди долучаються до купальських святкувань.
  • За кілька століть Івана Купала набуло і релігійного змісту, але досі багато людей вважають його не більш як бісівщиною.
  • Священник та язичник висловили свою точку зору щодо цього свята.

Борис Явір – язичник і провів короткий історичний екскурс у історію святкування Купала в Західній Україні та поділився своїми думками щодо значущості свята зараз. Також пан Явір розповів, як проводить Купала сам і чи залучає до святкувань своїх дітей.

Священник Олексій Філюк висловив позицію церкви до язичницького свята Купала. Та думку щодо проведення святкувань у цей день за церковними традиціями.

Християнство бореться з народними святами

Борис Явір, язичник:

– Якщо говорити про Західну Україну, то особливих відмінностей від загальнослов’янських святкувань тут немає. Це наслідок того, що на момент приходу християнства, язичництво в наших краях зберігало єдність і спільні риси з язичницькою обрядовістю інших слов’янських країн. Те ж саме стосується і святкування Купала: збирання зілля з дівчатами, плетіння вінків, хлопці ставили опудало Морени, запалювали вогнище, стрибали через нього.

Чому святкували саме влітку? Ця пора була найкращою для продовження роду і саме літо було своєрідним апогеєм святкувань на тематику родючості.

Хоча з народними святами християнство боролося та бореться й досі, панівною релігією воно було не одразу. Більшість людей на слов’янських територіях в давнину були язичниками. Політична значущість будь-якої релігії також мала місце. Православ’я було вигіднішим, тому його почали започатковувати. Та навіть після цього люди продовжували молитися своїм давнім богам. Зрештою, язичницькі звичаї відображали певну систему. І язичників та їх звичаї переслідували, був період їх занепаду, але нове покоління відроджувало традиції.

Зрештою, навіть у формі звичайної розваги, звичай стрибання через вогнище був частиною соціалізації молодого покоління. Люди розважалися, знайомилися між собою, хтось закріплював свою любов стрибанням через вогнище, бо вогонь, як вважалося, має містичну функцію. Звичаї були не тільки релігійним дійством, але й соціальним. Християнство, як релігія, не може ці звичаї зруйнувати. А от причиною певного занепаду є зміна умов проживання: нові умови життя, знайомства та праця через інтернет. Зараз обрядам надають розважального значення. Але я розумію, що спосіб святкування залежить від способу існування суспільства.

Народні звичаї є цікавими, яскравими та потрібними. Так ми ідентифікуємо себе, як певний народ. Ми ходимо, розважаємося та збагачуємося.

Як відзначаю Купала я? Коли був молодшим, то брав участь у святкуванні разом з місцевою тернопільською громадою, або ж із зацікавленими людьми. Хотів би, щоб діти побачили подібне святкування, але їм ще замало років. На Купала якраз припадають дощі, тому змоги дітей взяти з собою не мав.

Хочу, щоб мої діти були дотичні до продовження слов’янської культури з місцевими особливостями, але, з іншого боку, я не перевантажую їх знаннями про стародавні божества.

Чи багато в Тернополі прихильників язичництва? Знаю одну таку громаду, офіційно зареєстровану і кілька неформальних угрупувань. Серед людей, яких знаю, понад сотня – язичники.

Повна версія te.20minut.ua.
siryj

ХОРВАТІЯ ГАЛИЦЬКА В ЗГАДКАХ КАРАЇМІВ

...в 1838 році караїмський равин Леонович повідав історику Зубрицькому історію поселення караїмів в землях Руських, яка почалася в 1243, коли "король татарський" Бату погодився на прохання "короля хорватського" чи "короля галицького" Данила про переселення караїмів з Криму в межі володінь руського Данила.
1243 рік - час, коли Данило вже років з 5 як закріпився в Галичі після кількох десятиліть боротьби за престол галицький, час приходу татарів, очолюваних монгольськими керівниками з роду Чингіса, і час, коли татари почали заселяти степи над Чорним морем та Крим, який до того мав тісні контакти з Галичиною, відтак караїми почали шукати більш тихого та зручного краю для проживання - такими краями стали володіння правителів Русі, а перші караїми відправилися в Галич, де для них були побудовані будинки на вулиці Руській, де був Руський храм, а перед тим там відбувалося язичницьке богослужіння "Пек Осина", а цвинтар караїмський постав навпроти храму, який колись звався "Лель, Полель".
 
в дуже короткому уривку, який був в записках караїмів, що згоріли разом з їхнім храмом в 1830 році, є чудові свідчення які підтверджують:
• найменування Галицької землі Хорватією, навіть у 13 ст.;
• наявність назв "руський" щодо вулиць та храмів, як спосіб відрізнення їх від відповідних їм вулиць та храмів місцевого (галицького хорватського) населення;
• збереження язичницьких назв щодо урочищ, храмів тощо, як свідчення про або побутування язичництва на час приходу караїмів, або побутування його в зовсім недалекому минулому (галицькі Ростиславичі, до речі, вживали нехристиянські імена та не навязували населенню християнства, тотальну християнізацію почали Романовичі);
• назви язичницьких обрядів та божеств загальнословянські чи західнословянські, як чергове підтвердження західнословянськості населення Галицької землі до руського завоювання;
• звязок Криму та Галицької землі такий сильний, що "король хорватський" приймає караїмів в себе.


siryj

Розгром печенігів і освоєння галичанами пониззя Дністра та Дунаю | zbruc.eu

перепублікація статті з мережевого видання Збруч zbruc.eu

Розгром печенігів і освоєння галичанами пониззя Дністра та Дунаю

Борис ЯВІР ІСКРА


 

29 квітня 1091 візантійці та половці і галичани в складі об'єднаного війська під проводом Олексія І Комніна розгромили печенігів. Битва при Левуніоні була першою візантійською перемогою Комніновського відродження. Але чому галичани відправилися у такий далекий похід? Який їм з того був хосен?

Передісторія перемоги сягає кількох десятиліть. 26 серпня 1071 р. візантійську армію під орудою Романа IV Діогена перемогли турки-сельджуки у битві біля Манцикерту на сході Малої Азії. Поразка призвела до позбавлення імператора влади – і трон зайняв слабкий імператор Михайло VII, що відмовився виконувати договір, який був підписаний Романом IV. У відповідь турки 1073 року почали переселятися в Анатолію, не зустрічаючи спротиву. Панував хаос, оскільки ресурси імперії були вичерпані серіями катастрофічних громадянських війн. До 1080 р. імперія втратила більше половини своєї території.

Неможливо переоцінити значення цих подій, оскільки протягом менш ніж десятиліття було втрачено більше половини населення імперії разом із великою частиною зернових ресурсів. Битва біля Манцикерту завдала найбільший удар по імперії за 700 років її історії.

На тлі цих поразок і катастроф 4 квітня 1081 р. на трон зійшов Олексій Комнін, успішний молодий генерал, який бився проти турків із чотирнадцяти років. За словами Джона Норвіча, значення піднесення Олексія полягало в тому, що "... вперше за понад пів століття імперія перебувала в здатних руках". Олексій вирішив за будь-яку ціну відновити Візантійську імперію. Навесні 1087 р. до візантійського двору дійшли новини про величезне вторгнення з північно-західного Причорномор'я печенігів загальною кількістю 80 тисяч осіб. [10]

Приблизно в той же період внаслідок послаблення руської влади на Волині та в Галичині в останній третині 11-го століття почастішали зазіхання ляхів та угрів на Галицьку землю. Особливо докучали угри, які заявляли династичні права на Галичину через давні шлюби з галицькими правителями, а також недавній шлюб королівни Ланки із Ростиславом, який правив з Володимира і землями Галичини. Ростислав помер у лютому 1067 року від візантійської отрути в Криму, а сусіди вирішили тим скористатися. Давид Ігорович, який помагав Ростиславичам в боротьбі за Тмутаракань, з союзника перетворився в підступного противника. Йому вдалося спровокувати польсько-галицьку війну 1088–1089 рр. Зближення поляків з угорським королем Ласло I та союз останнього зі спадкоємцем великого київського князя Святополком Iзяславичем близько 1091 р. означали і зміну політики Угорщини стосовно Ростиславичів. Над Галичиною згущувалися хмари, місцевим правителям варто було шукати сильних союзників: зміна позиції Угорщини з нейтральної на агресивну, об’єднання угрів з поляками та русами проти галичан змусила синів Ростислава, які зайняли владу в Галичині у 1070–1080-х роках, активно шукати допомоги у Візантії (опонента Угорщини на Балканах), яка також була у паскудному становищі через напади печенігів та внутрішні чвари. [1, 4, 10]

В той же час Візантії негайно були потрібні нові союзники, адже, скориставшись нестабільною ситуацією в імперії, печенізька орда прямувала до візантійської столиці Константинополя, грабуючи північні Балкани. А близько 1090-го або 1091 рр. емір Чака запропонував альянс печенігам, щоб повністю зруйнувати Візантію. Їхнє вторгнення становило серйозну загрозу для імперії – внаслідок десятиріччя громадянських війн і занепаду візантійські військові не могли забезпечити імператора достатньою кількістю військ, щоб відбити печенізьке вторгнення. Олексій І Комнін був змушений покладатися на власну винахідливість і дипломатичну майстерність, щоби врятувати свою імперію від знищення, тому звернувся до різних народів за допомогою. Однак пропозицію Олексія І прийняло не так багато потенційних союзників. Найчисельнішу підтримку проти печенігів (за оплату золотом) надали половці, якими керували хани Тугоркан та Боняк. Ймовірно, власне з ними прийшли і їхні союзники – галичани. Навесні 1091 року половці об'єднали війська з візантійцями, й об'єднана армія виступила проти печенігів. У понеділок, 28 квітня 1091, Олексій та його союзники досягли печенізького табору біля Левуніона неподалік річки Мариця. Напад об’єднаного війська був несподіваним, а битва, яка відбулася наступного ранку, перетворилася на масакру. Печеніги, попри чисельну перевагу, були з жінками, дітьми та старцями, тому не змогли вчасно організувати захисту. Візантійці та їхні союзники напали на табір ворога, вбиваючи всіх на своєму шляху. Печеніги швидко здалися, але візантійці до вечора 29 квітня 1091 року вирізали майже всіх, що обурило навіть половців. Дочка імператора Анна описала цей геноцид так: “В той день відбулося дещо незвичайне: згинув цілий народ разом з жінками і дітьми, чисельність лічили не десятками тисяч осіб, а виражалась величезними цифрами”. Після цієї події печеніги взагалі зникають з джерел. [1, 10, 11]

Серед нечисельних союзників візантійців, крім половців, Анна називає 5 тисяч “гірських жителів”, які прибули з півночі на допомогу імператору. Хоча деякі автори вважають, що "гірськими жителями" були волохи чи болгари, але більш правдоподібно, що це були галичани – візантист В. Василевський бачив у них дружину теребовельського князя Василька, союзника Тугоркана та Боняка (протягом наступних років галичани разом із ним будуть виступати ще не раз, спільно воюючи з русинами, поляками та уграми) – вже наступного 1092 р. Василько і Боняк теж разом вторглися в Польщу та Угорщину у відповідь на напад угрів та поляків під проводом Ласло I, що напав на Перемишль у ході галицько-польської війни. А сам Боняк був настільки грізним, що в руському фольклорі пам'ять про Боняка збереглася у демонізованому образі шолудивого Буняка (Буйняка, Буняки), що в точності відповідає літописній характеристиці («безбожный, шолудивый, хыщникъ»), хан став прообразом гоголівського Вія. А “горянами” галичан назвали, ймовірно, бо під владою Теребовлі були не тільки Наддністров’я до Медоборів та горішнє Пониззя (Кам’янець, Ушиця, Бакота), а Прикарпаття з Галичем (який виділився в окреме князівство після 1141 року). Зрештою, в еллінській історіографії Певкіни (Медобори) – це гори, а в середньовічних джерелах Галичину називали “гірською країною ...”. [1,3,7, 10, 11]

В другій половині 11 ст. степові і лісостепові області між Карпатами і Дністром були зоною постійних набігів кочівників і вважались “нічийними”. Це вказує на те, що Галицьке князівство на південному сході не мало постійного кордону, але галицькі князі ніколи не відмовлялися від своїх претензій на ці території. Після перемоги над печенігами Василько починає колонізацію долішнього Пониззя Дністра, під владу Галицького князівства потрапила територія у Прутсько-Дністровському межиріччі. Василько навіть мав намір перейти Дунай і “болгар дунайських посадити в себе”. А Візантія, вбачаючи союзника в Галицькому князівстві, сприяла галицьким князям в освоєнні Нижнього Подунав’я. Союз двох держав вилився у династичний зв’язок: через 13 років після битви — 20 липня 1104 року – Ірина, дочка Звенигородського князя Володаря Ростиславича, була видана за Ісаака, сина візантійського імператора Олексія І Комніна. Шлюб Ірини з Ісааком був успіхом зовнішньої політики Ростиславичів, але, водночас, така політична комбінація була потрібною передусім Візантії, яка дуже розбірливо ставилася до династичних шлюбів – це був перший випадок прямого союзу Візантії з окремим слов'янським князівством, до того ж скріплений династичним шлюбом. [1, 5, 6]

Під 1116 р. літопис руський повідомляє, що “князь Володимир [Мономах] посадив посадників по Дунаю” та про невдалу спробу його сина В’ячеслава закріпитися в Доростолі. Цю ситуацію згадав і Василій Татіщев, зазначаючи, що греки швидко повернули втрачені подунайські міста. На думку Арсенія Наносова, Володимир Мономах діяв тоді спільно з Васильком Ростиславовичем, адже вже у 1117 Володар і Василько воювали в союзі з Володимиром Мономахом і Давидом Святославичем проти Ярослава Святополковича. Союзники взяли в облогу Володимир і змусили князя здатися.. [2, 6]

Можливо, на початках не все так добре складалося в союзі з Візантією, бо у 1119 році Володар брав участь разом з угорцями в поході на Візантію і повернувся з багатою здобиччю. [2]

Після того, як Володимир Мономах, син Всеволода київського та візантійської княжни Марії з роду Мономахів, помер 1125 р., на перше місце у стосунках з Візантією вийшла знову Галичина. Не маючи сил опанувати область пониззя Дністра та Дунаю, Візантія, на слушну думку візантиніста Г. Літавріна, не маючи повної сили контролювати Пониззя Дунаю та Дністра, не заперечувала проти її опанування сильним галицьким князем, виділяючи стосунки з ним окремо від стосунків з Києвом. Поряд із тезою про перейняття Галичем від Києва домінантної ролі в торгівлі після занепаду старих торговельних шляхів в реґіоні, в історіографії існує думка про спадкоємність влади у Нижньому Подунав’ї від Києва до Галича. У першій половині 12 ст. в ці краї поступово проникає галицьке населення, (в тому числі так звані «вигонці галицькі») колонізаційна хвиля досягає Дунаю, де утворюється галицький дунайський анклав”. [1, 5, 6]

Колонізацію Пониззя Дністра та Дунаю стимулювала діяльність звенигородського князя Івана Ростиславича Берладника (внука Василька Ростиславича Теребовлянського) – за його грамотою месембрійським купцям від 20 травня 1134 року до його володінь в Пониззі Дністра та Дунаю входили Малий Галич (Галац), Бирлад і Текуч. У 1143 році князь Володимирко Володаревич мусів йти в пониззя Дунаю і воювати з болгарами і греками, яких сюди привів, ймовірно, його племінник Іван Ростиславич Берладник, що зазіхав на Галич, а “...захопивши всі міста до Дунаю, [Володимирко] мир з греками і болгарами вчинив”. Можливо, як символ миру, на виховання при дворі Володимирка було відправлено його племінника, сина Ірини, Андроніка. Виникає і поняття історичної території – “Галицьке Пониззя”, – яке на Дунаї межувалося з Візантією. Галицькі вигонці займали центральну частину Пруто-Дністров’я, а бродники – Подністров’я і Подунав’я. Кількість галицьких вигонців у Подністров’ї і Східному Прикарпатті досягала декількох десятків тисяч. А в 1144 р., князь Іван Ростиславович, втікаючи з Галичини “пробіг крізь полк до Дунаю” [1, 4, 5, 6]

Про те, що влада галичан в Попрутті та Нижньому Подунав’ї могла сягати Дунаю і по Дунаю від устя – до Дрістри (Доростола), а Малий Галич (сьогоднішній Галац) міг бути як колонія стольного міста Галича, свідчить і повідомлення літопису, що в 1151 році “Володимирко, дізнавшись, що угорський король, увійшовши в згоду з Ізяславом, великим князем, на нього хочуть йти, велів негайно всім своїм військам від Дунаю і цього боку Дністра до Галича збиратися, а також найняв болгар і сербів 30 000 за гроші, які, прийшовши, стали по Дністру поблизу Галича. І було його війська більше 70 000”.[6]

Із тим, що в період піднесення князівства за правління Ярослава Осмомисла (1153–1187) галицькі володіння сягали Дунаю у пригирловій його частині погоджувався Іван Крип’якевич. Дослідники, які відносять Нижнє Подунав’я до території Галицького князівства, висувають різні думки щодо того, як далеко Дунаєм сягав цей кордон. Тарас Чугуй та Октавіуш Юревіч писали, що до Галицького князівства належали землі в гирлі Дунаю. Олександр Баженов і Володимир Пашуто вважали крайнім пунктом галицьких володінь Малий Галац, а Микола Дашкевич та Арсеній Насонов – Доростол. У середині 12 ст. руські судна плавали Дністром і по Дунаю. У 1165 році, за літописом, Ярослав Осмомисл надав Андронікові Комніну, своєму двоюрідному братові, синові Iсаака Комнена та Iрини Володарівни, “міста на розраду” “до Дунаю”, а пізніше допоміг стати у 1183 році імператором Візантії (і помстився Візантії за смерть брата у 1185 р., підтримавши повстання, що спалахнуло того ж року у Болгарії). За “Словом о полку Ігоревім”, Ярослав міг “затворити Дунаю ворота” і “суди рядити до Дунаю”.[ ]Пізніше, в пам’ять про перебування в Галицькій землі, Андронік прикрасив розписами палату, яку побудував у Константинополі біля храму Сорока мучеників. Ось як описує ці розписи один з кращих візантійських письменників Микита Хоніат: “Живопис представляв кінську їзду, полювання з собаками, крики птахів, гавкіт собак, погоню за оленями і травлю зайців, пробитого списом кабана і пораненого зубра (цей звір більший казкового ведмедя і плямистого леопарда і водиться переважно у тавроскіфів), сільське життя з його палатками, нашвидко приготований обід із спійманої здобичі, самого Андроніка, власними руками розрубуючого на частини м’ясо оленя або кабана і ретельно піджарюючого його на вогні, і другі предмети в цьому ж роді, які свідчили про життя людини, у котрої вся надія налук, меч  і  прудкого коня”. Судячи з опису  –  це могли бути степи Нижнього Подністров’я.  [1, 5, 6]

Йоанн Кіннам, розповідаючи про порушення візантійсько-угорського мирного договору і похід Візантії проти Угорського королівства, розпочатий 1166 р., зазначив, що вторинний удар по угорських позиціях було здійснено з гірських підвищень, де гуни (угорці) межували з “Тавроскіфією”, тобто Галицьким князівством. З цього візантійського та арабських джерел можна висновувати про владу галичан і суттєво далі на схід від Нижнього Подністров’я: згідно арабських джерел, у другій половині 12 століття Нижня Волга і Приволжська височина перебували у владі “русинів”, причому не з Києва, а з Галицького князівства. Русини, що населяли ці землі, підтримували зв'язок з Галичиною, а також з спорідненим руським населенням степів і були сусідами біля берегів Каспію з місцевими аланами. Інші джерела вказують, що в часи розквіту Галичини за правління Ростиславичів, її вплив поширився і на поселення у Криму. [6,8]

В ті часи Візантія розглядала галицького князя як hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалось до давнього “союзний Риму народ” – “socіі populі Romanі” і це був унікальний випадок — жодна інша держава на уламках Русі не мала такої честі. Цікаво, що найбільше свідчень візантійських авторів відноситься до Галицького князівства, володар якого протиставляється володарю Києва і розглядається як цілком самостійний.[1]

І навіть після усунення представників династії галицьких Ростиславичів від правління краєм, під час та після війн за Галицьку землю між уграми, сіверськими Ольговичами (нащадки Єфросинії Ярославни) та волинськими Романовичами, зв'язки між Галичиною та давніми колоніями не переривалися. Наприклад, подністровське населення спускалося на своїх суднах рибалити до морських берегів – Іпатіївський і Воскресенський літописи під 1213 і 1222 рр. повідомляють про рух по Дністру руських купецьких караванів. А грузинські літературні пам'ятки кінця 12 – початку 13 століть вказують на руські поселення на Волзі, про які розповідали араби в 12 ст. (міста, підвладні Галицькому князівству). У 1233 р. вигонці були союзниками Русі у битві на Калці, про що згадано у літописі: «А вигонці галицькі рушили по Дністру і ввійшли в море,— човнів же було тисяча. І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протолчів. Був же з ними воєвода Домажирич Юрій і боярин Держикрай Володиславич». Тобто, у складі вигнанців були знатні боярські роди Домажиричів і Кормильчичів та інші, вигнані руським князем з Галичини для обмеження сепаратизму. З другої половини ХII ст. політична влада галицьких князів у Пониззі не змінюється – майже до монголо-татарської навали. Навіть через кілька десятків років після монгольської навали, території від Судака до Перекопу були населені переважно русинами, яких весь час згадує фламандське джерело другої половини 13 століття. Русинів було дуже багато, вони сповідували християнство і надзвичайно завзято та наполегливо чинили опір татарським звичаям, що свідчить про те, що це було вкорінене населення Помор'я, а не якісь переселені невільники. В арабських джерелах також є відомості про руську колонізацію в Криму в другій половині 13 століття. Так, за повідомленням послів єгипетського султана, місто Солхат (Старий Крим) в цей час населяли половці, русини і алани. Судячи з повідомлень арабських авторів, у другій половині 13 століття представники цих трьох народів взагалі були населенням Кримського півострова, причому мешкали вони там, очевидно, приблизно в рівній кількості. В кінці 13 століття жителі Судака, як свідчать літописи, все ще підтримували зв'язки з Галичиною, яка на той час увійшла в склад Русі. [5, 8]

Джерела:

1. Войтович Л. Василько Ростиславич // Енциклопедія Наукового товариства ім. Шевченка

2. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи.

3. Войтович Л. Перша галицька династiя // Генеалогічні записки. – Львів, 2009. –Вип. 7

4. Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). – Санкт-Петербург, 1843. – Т. 2.

5. Андрій Книш «Галицькі вигонці»

6. Козачок О. Б. Нижнє Подунав’я в політиці Візантії та Галицького князівства у ХІІ столітті // З історії західноукраїнських земель. – 2015. – Вип. 10-11. – С. 3-12.

7. Котляр М. Співець Митуса //  "Історія України в особах IX-XVIII ст.". Київ, вид. "Україна", 1993.

8. Рахно Константин. "Земля незнаема" и иранский субстрат "Слова о полку Игореве" // Studіa mythologіca slavіca. – Ljubljana: Znanstvenorazіskovanі center Slovenske akademіje znanostі іn umetnostі, Inštіtut za slovensko narodopіsje, Ljubljana, Slovenіja; Unіversіtà deglі Studі dі Udіne, Dіpartamento dі Lіngue e Cіvіltà dell" Europa Centro-Orіentale, Udіne, Italіa, 2014. – T. XVIІ. – С. 91-134.

9. Стефанович П. С. Володарь Перемышльский в плену у поляков (1122 г.): источник, факт, легенда вымысел //Древняя Русь. Вопросы медиевистики. 2006. № 3 (25). С. 56–74.

10. W. Treadgold. A Hіstory of the Byzantіne State and Socіety, p. 617.

11. John W. Bіrkenmeіer. The Development of the Komnenіan Army: 1081-1180 , p. 76, Brіll Academіc Publіshers, 2002, ISBN 90-04-11710-5.

29.04.2021
На згарищі

ЧЕРВЕНІЮТ НАД НАМИ СТЯГИ...

Червеніют над нами стяги
З чорнов кавков на білім щитови,
Постаємо ми в сяйві поваги,
До вічної нашої крови!

Пліч-о-пліч ми дружно, єдино,
Ступаєм до бою завзято,
За край, за народ, за родину
В лавах струнких нас багато.

Із богами у луках Сварога
В ряд зійдут сьи наші герої,
То попереду нас перемога
Жде правди і віри святої!

Вже тремтят вороги, як осики,
Побачивши ясні знамена.
Іде слава гучна та велика,
І вписані в мармур імена.

Вже горят на наших обріях,
Ті вогні молодії, яскраві,
Же горичі зродили сьи в мріях,
І горітимут вічно у славі!

Ми долаєм ворожі окопи,
На дружні ступаєм пороги,
На шляху до Нової Европи
Нас чекают нові перемоги!

Не відняти в борні нам звитяги,
Нумо гордо ідімо, братове!
Червеніют над нами стяги
З чорнов кавков на білім щитови...

присвячено всім, хто обороняв, обороняє та буде обороняти наш рідний край.
© Борис Явір Іскра, «На згарищі: Червеніют над нами стяги...», 27 квітня 2011 - 28 квітня 2021.


siryj

Галицька мова як західно-український наддіалект ... | Перепублікація

У своїх статтях я часто торкаюся теми рідної мови. Для мене - то однозначно є галицький говір, галицька мова. Аби краще зрозуміти проблематику питання, можна прочитати статтю "Проблема «мова чи діалект»". Наприклад, я та Микола Лесюк незалежно один від одного говоримо про те, що власне мова Галичини є більш правильною, відповідною до традицій розвитку слов'янських мов та саме галицький варіант правопису мав би бути основним - пан Микола захистив з того питання дисертацію, а результати моєї праці - ще попереду. Десь водночас з роботою М.Лесюка вийшла суголосна стаття С. Павчака "Галицька мова (бесіда) як західно-український наддіалект і літературний варіант української мови", яка піднімає такі самі питання.
Такі праці - се чергова перемога моїх поглядів.




Павчак С. В. «Галицька мова („бесїда“) як західно-український наддіалект і літературний варіант української мови»// газ. «Галичина» з 2 серпня 2016 р., м. Івано-Франківськ

Галицька мова (бесіда) як західно-український наддіалект і літературний варіант української мови

В Карпатах твердиня, врагом не здобута— Се галицька бесїда, наше заранє,— Вона то в нас зроджує, сердечна нута, Душі найшляхетнійше почуванє.

Collapse )

siryj

ŚREDNIOWIECZNE SZLAKI HANDLOWE | kuriergalicyjski.com

ŚREDNIOWIECZNE SZLAKI HANDLOWE

Borys Jawir Iskra, Kurier Galicyjski nr 5 (369) | 16–29.03.2021



Rekonstrukcja starogrodzkiej fortecy, według I. Gabriela, 2002, ze zbiorów autora

Europa handlowała od wieków. Złoto, futra, korale, szkło, bursztyn, metale i sól wozili kupcy w różne strony. Główne szlaki handlowe w Europie istniały jeszcze w okresie brązu (2–3 wiek p.n.e.). Był to okres powstania handlu pomiędzy poszczególnymi regionami i okres powstania wielkich szlaków: solnych, bursztynowych, ołowianych, jedwabnych itd.


Rekonstrukcja szlaku bursztynowego, według M. Gimbutas, ze zbiorów autora

W okresie Tacyta i Ptolemeusza wewnątrz Europy funkcjonowały liczne stałe szlaki, łączące wiele plemion: szlaki od Bałtyku do górnego Dniestru i w kierunku południowym; szlak wzdłuż Dniepru na południe do Morza Czarnego; szlak z Dacji przez północne wybrzeża Morza Czarnego do środkowej Wołgi i Kamy i przez stepy na północ od Morza Czarnego do Azji Środkowej. Kupcy wędrowali również od Morza północnego przez Ren do Dunaju i dalej do Rzymu lub Bizancjum. Wzdłuż tych szlaków wyrastały osady miejscowych plemion („miasta” Ptolemeusza), które sprzyjały stosunkom handlowym i kulturalnym w Europie Środkowej, zwanej również Europejską Sarmacją. Wiele szlaków transeuropejskich łączyło się z systemem transkarpackim, ponieważ w tych górach były jedne z największych pokładów miedzi, srebra i soli. Natomiast od Odry do Karpat wieziono ołów, tak potrzebny do produkcji brązu. Jednocześnie te szlaki były trasami migracji ludów i według „Opisu grodów i krajów na północ od Dunaju” można doszukać się lokalizacji poszczególnych szlaków. Niemiecki badacz wyszczególnił kilka z nich na terenie europejskim pomiędzy Frankami i Chazarami:
– Magdeburg – Rebus – Poznań – Kijów;
– Bałtyk – Wisła – Dniestr – ujście Dunaju;
– Sarkel – Kijów – Bizancjum;
– Erfurt – Praga – Kraków.

Łączność Europy Wschodniej z systemem handlu na kontynencie zilustrował już Masudi (896-956), który pisał o Rusi: „Chodzą w sprawach handlowych do krainy Andalus, do Rzymu, do Konstancinii i do Chazarów”. Znaleziska towarów importowanych z Rusi (glazurowana ceramika, łupki owruckie, kijowskie pisanki, monety Włodzimierza Wielkiego oraz liczne ozdoby bizantyńskie) wspaniale ilustrują kontakty handlowe Rusi w Europie Środkowej. Odkrycia archeologiczne świadczą, że rozwój handlu w Europie Środkowej posuwał się ze wschodu na Zachód, a nie jedynie w kierunku przeciwnym.

W średniowieczu znaczenie części dawnych szlaków spada, inne – rozwijają się coraz bardziej. Na ich trasach pojawiają się nowe miasta, które stają się regionalnymi stolicami. Handel określa politykę w nie mniejszym stopniu, aniżeli polityka określa handel. Średniowiecze przejęło w spadku odwieczne szlaki „bursztynowy” i „ołowiany” i szlaki łączące Morza Bałtyckie, Śródziemne i Czarne.

Szlak bałtycki

Przez wiele stuleci Słowianie, zamieszkujący południowo-zachodnie wybrzeża Morza Bałtyckiego mieli kontakty handlowe ze wschodnią Europą i terenami północnej Rusi. W VII-VIII wiekach na południowym wybrzeżu Bałtyku pojawiła się sieć centrów handlowo-rzemieślniczych. Była to infrastruktura konieczna do dogodnego poruszania się karawan kupieckich w ich wędrówkach pomiędzy Europą Wschodnią i Jutlandią. Tak powstał południowy bałtycki szlak handlowy.

Rozkwit handlu południowego Bałtyku z Europą Wschodnią przypada na IX wiek. Opis tych szlaków znajdziemy u Adama Bremeńskiego i Helmolda. Kontakty handlowe tych terenów z terenami północnej Rusi przetrwały do kolonizacji tych ziem przez Niemców w XII wieku. Według danych historycznych i archeologicznych główny szlak przebiegał: Stargard – Lubica – Dyrków – w. Rugia – Wołogoszcza – Jumna – Wołyń – Kołobrzeg – ujście Wisły – w. Gotland – Birka – Ładoga.

Szlaki Wschodniej Europy

Przez dłuższy czas szlak wzdłuż Dniepru nazywano „od Wikingów do Greków”, przypuszczając, że z Nowogrodu można było dogodnie dotrzeć do spławnej części Dniepru i jego dorzecza. O tej trasie milczą jednak źródła skandynawskie. Nie opisują go także arabscy geografowie i historycy (Arabowie wspominają jedynie o spławie po Wołdze). Jednak aby trafić na początku XI wieku z Nowogrodu do Kijowa potrzebne były specjalne urządzenie inżynieryjne. O możliwości dotarcia z Nowogrodu do Kijowa i dalej na Morze Czarne mowy nie ma. Ale jednak połączenie istniało: z okolic Gniezdowa na zachód od Smoleńska, gdzie wyładowywano łodzie i dalej poruszano się lądem do Kijowa, a tu znów przesiadano na łodzie, spływano do Morza Czarnego i dalej przez morze do Bizancjum. Po drodze były takie przystanki, jak Gniezdowo, Kijów, Czernihów i inne.

Według danych archeologicznych podstawowym szlakiem handlowym w IX-XI wiekach był szlak z Arabskiego Kalifatu Donem do Morza Czarnego i dalej Wołgą, a nie po Dnieprze. Był to główny szlak z państw arabskich do państw bałtyckich i Skandynawii.

Najbardziej uczęszczane szlaki, to:
– z Kijowa (a możliwe, że jeszcze bardziej na północ – z Gniezdowa), do ujścia Dniepru i Bohu, a dalej przez Morze Czarne;
– z państw bałtyckich przez Don i Wołgę (Ładoga – Bulgar – Sarkel i dalej Morzem Kaspijskim na Kaukaz lub Azję Środkową.

Ten drugi był bardziej tradycyjny, a więc i bardziej znany i ożywiony

Szlaki bursztynowe

Wewnątrz europejskie szlaki bursztynowe w średniowieczu łączyły w jeden system trzy morza: Bałtyk, Adriatyk i Czarne. Był to złożony system komunikacyjny, którym bursztyn wędrował z wybrzeży Bałtyku i Morza Północnego do basenu Morza Śródziemnego – do Italii, Grecji i Egiptu, będących głównymi odbiorcami surowego bursztynu.

W okresie Imperium Rzymskiego główna trasa szlaku Bursztynowego przebiegała z terenów Prus (nazywanych „krajem bursztynowym”, bowiem wydobywano tam 90% bursztynu), przecinała dolną Wisłę i prowadziła do Wrocławia, gdzie był główny ośrodek handlowy. Dalej trasa prowadziła do północnych wybrzeży Adriatyku. Drugi szlak prowadził po Wiśle do Dunaju i do Morza Czarnego przez Wartę i Morawę.

Przez tereny Galicji prowadziła kolejna odnoga, łącząca Wisłę, San, Bug, Dniestr. Był to też główny szlak, łączący Morze Czarne z Bałtykiem. Przebieg tych szlaków sprzyjał rozkwitowi głównych miast, przy nich leżących i wzbudzał chęci sąsiednich plemion zagarnięcia tych ziem.

Szlak dunajski

W okresie rzymskim wielki szlak handlowy, łączący europejski Wschód z Zachodem i Północ z Południem, przebiegał wzdłuż Dunaju. Karawany poruszały się po lądzie, trzymając się naddunajskiej linii fortec na prawym brzegu rzeki, które połączone były wspaniałymi brukowanymi drogami. Jednak najazdy wschodnich plemion na Europę uczyniły te tereny niebezpiecznymi. Zajęcie ich przez Słowian i Bułgarów w zupełności odcięło na dwa wieki połączenie pomiędzy Konstantynopolem i Rzymem.

Sytuacja zmieniła się dopiero w połowie IX wieku po chrzcie Bułgarów i Księstwa Wielkomorawskiego. Chrystianizacja Europy sprzyjała odnowieniu dawnej magistrali handlowej. Szlak dunajski, chociaż ważny, w okresie powstania Opisu, nie odgrywał już tak znaczącej roli, jak wcześniej czy później.

„Od Wikingów do Greków”

Herrman wspomina szlak z północy od Bałtyku do Adriatyku. Wędrowali nim kupcy z wybrzeża bałtyckiego do Bizancjum po terenach nie frankońskich. Była to trasa „od Wikingów do Greków”. Zaczynała się na północy na ziemiach Skandynawii, przebiegała dolinami Łaby i Odry z wyjściem do Dunaju. Stąd można było wędrować w dół rzeki nad Morze Czarne, lub drogą lądową na północne wybrzeża Adriatyku. Była to też jedna z tras, którą północny bursztyn trafiał na południe Europy.

Znaleziska archeologiczne wskazują na to, że mieszkańcy Północnej Europy wędrowali wzdłuż wodnych arterii – Wisły i Odry. Tak docierali do środkowego i dolnego Dunaju, a stamtąd na Bałkany i do Bizancjum.

Szlak ołowiany

Wielki szlak handlowy łączył Rzym, Galię, Germanię, Panonię, narody frankońskie, skandynawskie i bałtyckie. Prowadził od Morza Śródziemnego do Wysp Brytyjskich. W Europie brakowało kopalni ołowiu i od najdawniejszych czasów wielkie jego ilości importowano z miejsc wydobycia – górskich łańcuchów na pograniczu Niemiec i Czech, półwyspu Pirenejskiego i Brytanii. Często szlak ołowiany pokrywał się z bursztynowym. Z Odry ołów trafiał również w Karpaty przez Kraków, Przemyśl i dorzecze Dniestru.

Szlaki po wybrzeżach Morza Czarnego

Herrman wydzielił szlak Sarkel – Kijów – Bizancjum. Natomiast L. Wojtowicz twierdzi, jeżeli informatorzy Bawarskiego Geografa znali szlak do Chazarii, to naturalnie prowadził on przez Kijów do Sarkela. Alternatywna trasa prowadziła po Wołdze i powstała ona już w X wieku, po przyjęciu islamu przez wołżańskich Bułgarów. W ten sposób handel muzułmański ruszył wzdłuż ujścia Wołgi, będącego pod władzą Chazarów, na północ.

W IX wieku łączność Chazarii przebiegała po Donie, w którego górnym biegu mieszkały plemiona słowiańskie. W tym okresie ziemie Rusi były pod władzą Chazarów.

Część szlaku bursztynowego przebiegała po wybrzeżach Morza Czarnego, gdzie łączyła się z północnymi odgałęzieniami szlaku jedwabnego. Szedł tędy główny handel łączący Kaukaz przez Dniepr, Dniestr i Wisłę z Morzem Bałtyckim.

Po opanowaniu stepów nadmorskich przez plemiona koczownicze, szlak ten upada.

Spotkanie na Bugu i Dniestrze

Różne badania wskazują, że tereny górnego Bugu i środkowego Dniestru mogły być miejscem krzyżowania się kilku szlaków: wzdłuż Bugu do Dniestru przebiegał szlak z Wisły przez Dniestr do Morza Czarnego, a przez miasta południowego Wołynia przebiegał szlak na Kijów.

Wojtowicz powiązuje jego przebieg z Herrmanem i wskazuje, że łączył on Magdeburg – Rebus – Poznań –Kijów. Jednak jego istnienie poddaje wątpliwości. Przypuszcza on natomiast, że jego trasa mogła prowadzić z Magdeburga do środkowej Odry, stamtąd po Warcie i Noteci do Wisły – głównej arterii szlaku bursztynowego, prowadzącego do Morza Czarnego. Wobec tego mógł wcale nie łączyć się z Kijowem.

Jednak na jego przebiegu mógł on krzyżować się z szlakiem ołowianym i wyglądać jako samodzielny szlak: Odra – Kraków – Przemyśl – Zwenohorod – Pleśnisk – Kijów. Oddzielny szlak mógł również łączyć Przemyśl – Halicz – Trembowlę i przez Miodobory prowadzić do Kijowa.

Skrzyżowanie różnorodnych szlaków handlowych w dorzeczu Dniestru i Bugu sprzyjało rozwojowi wielkiej liczby miast średniowiecznych: Przemyśla, Halicza, Zwenihorodu, Stylska, Bużeska, Pliśnieska, Wolina, oraz leżących opodal Lublina i Chełma.

Znaleziska archeologiczne na tych terenach i współczesna analiza dokumentów upewniają nas w tym, że na terenach Europy Środkowej i Wschodniej miała miejsce intensywna wymiana handlowa, która sprzyjała rozwojowi osadnictwa na tych ziemiach. Wszystkie te ośrodki handlowe wymienione są w „Opisie grodów i krajów na północ od Dunaju” i ich istnienie potwierdzone jest historycznie lub znaleziskami archeologicznymi ostatnich dziesięcioleci.

Borys Jawir

Tekst ukazał się w nr 5 (369), 16–29 marca 2021

kopia tekstu
tekst w języku ukraińskim
molfar

Свято пробудження природи: рідновір із Тернопільщини відзначає весняне рівнодення | suspilne.media

Свято пробудження природи: як рідновір із Тернопільщини відзначає весняне рівнодення | suspilne.media

20 березня рідновіри відзначають весняне рівнодення. На Тернопільщині день пробудження природи святкує краєзнавець і рідновір Борис Явір.


Свято пробудження природи: як рідновір із Тернопільщини відзначає весняне рівнодення
 
За його словами, в цю пору земля пробуджується після зими. Відзначати весняне рівнодення почали приблизно 5 тисяч років тому.
 
“Вперше про це згадують у записах часів Вавилонської цивілізації. Вавилоняни переказували, що в богині Істар – "Осяйна" (відповідник планети Венери), була сестра, володарка підземного світу – світу мертвих. Коли Істар прийшла у її володіння, сестра її вбила поглядом смерті й підвісила на стовпі на гаку, тобто розіп’яла. Через три дні Істар воскресла. Це відбулося у час весняного рівнодення. В Європі Венеру називали Остарою (германці), Аустрою (литовці), Утренньою (слов’яни). Ці імена виводяться зі спільного кореня і прямо чи опосередковано означають "осяйна", "світанкова". Ім'ям богині Остари назване свято Великодня у германомовних народів - Easter, язичницький варіант якого відзначається на весняне рівнодення. Також символічно вшановують весняне Сонце – потужну силу, яка пробуджує землю і дає енергію для розвитку і яріння всього живого”, – розповідає Борис Явір.

“Свято пробудження природи”: як рідновір із Тернопільщини відзначає День весняного рівнодення

 
Чоловік каже, весняне рівнодення також є святом плодючості, зачаття "нового Сонця", адже через 9 місяців відзначають Різдво. Саме ці обставини визначають основний зміст традиційних святкувань.
 
“Чоловіки гучними дзвонами, імітуючи весняний грім, вітають весну і символічно допомагають "відкривати небо" – випускати сонячне тепло і птаство з вирію, пускати весняні дощі, які "запліднюють" землю. Жінки завчасно роблять писанки й крашанки, як символ родючості і побажання щедрого на дари землі й природи року, печуть солодкі обрядові хліби з солярними прикрасами. Для дітей випікають жайвори, з якими малеча запрошує весну й птаство до повернення".
 
Борис Явір розповідає, для нього весняне рівнодення – це свято перемоги тепла над холодом, свято приходу весни, адже настає астрономічна весна. Також, це – свято надії на добре літо.
 
“Ранкова зоря з Місяцем виступають супутниками у слов'янському фольклорі, а їхнє поєднання, як символ, було гербом в галицьких хорватів. Зокрема, цей символ є у першому відомому гербі Теребовлі, гербі Тернополя – “Леліва”. У балканських хорватів відомий з 11 століття нашої ери. Ця зоря стала частиною гербів багатьох шляхетських родин з галицьких земель. Відтак, для мене, рівнодення весняне, як правдивий Великдень – свято Тернополя та всіх поселень, які бережуть історичні герби предків”.

“Свято пробудження природи”: як рідновір із Тернопільщини відзначає День весняного рівнодення

 
Борис Явір розповів, весняне рівнодення святкує зі шкільних років:
“До того, як у мене народилися діти, я їздив на старослов'янські чи ще давніші святилища нашого краю. Я мандрував, очищувався від негативних думок, пізнавав свій край. Тепер святкую у сімейному колі. Ми робимо писанки чи крашанки, я розповідаю дітям про давні звичаї та міфи, споживаємо святкову їжу – яйця, ковбаски та іншу їжу. Думаю, що в майбутньому також будемо мандрувати на стародавні святилища – нехай тільки діти підростуть”.


molfar

Свято пробудження природи: рідновір із Тернопільщини відзначає весняне рівнодення | suspilne.media

Свято пробудження природи: як рідновір із Тернопільщини відзначає весняне рівнодення | suspilne.media

20 березня рідновіри відзначають весняне рівнодення. На Тернопільщині день пробудження природи святкує краєзнавець і рідновір Борис Явір.


Свято пробудження природи: як рідновір із Тернопільщини відзначає весняне рівнодення
За його словами, в цю пору земля пробуджується після зими. Відзначати весняне рівнодення почали приблизно 5 тисяч років тому.
“Вперше про це згадують у записах часів Вавилонської цивілізації. Вавилоняни переказували, що в богині Істар – "Осяйна" (відповідник планети Венери), була сестра, володарка підземного світу – світу мертвих. Коли Істар прийшла у її володіння, сестра її вбила поглядом смерті й підвісила на стовпі на гаку, тобто розіп’яла. Через три дні Істар воскресла. Це відбулося у час весняного рівнодення. В Європі Венеру називали Остарою (германці), Аустрою (литовці), Утренньою (слов’яни). Ці імена виводяться зі спільного кореня і прямо чи опосередковано означають "осяйна", "світанкова". Ім'ям богині Остари назване свято Великодня у германомовних народів - Easter, язичницький варіант якого відзначається на весняне рівнодення. Також символічно вшановують весняне Сонце – потужну силу, яка пробуджує землю і дає енергію для розвитку і яріння всього живого”, – розповідає Борис Явір.

“Свято пробудження природи”: як рідновір із Тернопільщини відзначає День весняного рівнодення

Чоловік каже, весняне рівнодення також є святом плодючості, зачаття "нового Сонця", адже через 9 місяців відзначають Різдво. Саме ці обставини визначають основний зміст традиційних святкувань.
“Чоловіки гучними дзвонами, імітуючи весняний грім, вітають весну і символічно допомагають "відкривати небо" – випускати сонячне тепло і птаство з вирію, пускати весняні дощі, які "запліднюють" землю. Жінки завчасно роблять писанки й крашанки, як символ родючості і побажання щедрого на дари землі й природи року, печуть солодкі обрядові хліби з солярними прикрасами. Для дітей випікають жайвори, з якими малеча запрошує весну й птаство до повернення".
Борис Явір розповідає, для нього весняне рівнодення – це свято перемоги тепла над холодом, свято приходу весни, адже настає астрономічна весна. Також, це – свято надії на добре літо.
“Ранкова зоря з Місяцем виступають супутниками у слов'янському фольклорі, а їхнє поєднання, як символ, було гербом в галицьких хорватів. Зокрема, цей символ є у першому відомому гербі Теребовлі, гербі Тернополя – “Леліва”. У балканських хорватів відомий з 11 століття нашої ери. Ця зоря стала частиною гербів багатьох шляхетських родин з галицьких земель. Відтак, для мене, рівнодення весняне, як правдивий Великдень – свято Тернополя та всіх поселень, які бережуть історичні герби предків”.

“Свято пробудження природи”: як рідновір із Тернопільщини відзначає День весняного рівнодення

Борис Явір розповів, весняне рівнодення святкує зі шкільних років:
“До того, як у мене народилися діти, я їздив на старослов'янські чи ще давніші святилища нашого краю. Я мандрував, очищувався від негативних думок, пізнавав свій край. Тепер святкую у сімейному колі. Ми робимо писанки чи крашанки, я розповідаю дітям про давні звичаї та міфи, споживаємо святкову їжу – яйця, ковбаски та іншу їжу. Думаю, що в майбутньому також будемо мандрувати на стародавні святилища – нехай тільки діти підростуть”.