Ви дивитеся журнал [info]borys_javir

ціхо
драма на три дії...
історія про родичів з дідової лінії...


Пролог
Лінія по мому дідови тягнеться із села Малі Бірки коло Гусятина. Прийшли у Малий Ходачків, мабуть, в дев'ятнадцятому столітті. Поляками не були, хоч мали прізвище Скодзінські (з часом місцеві неуки у радянській сільраді перекрутили у Шкодзінські та Шкодінські)... Можливо, мали відношення до дрібної шляхти, адже кріпаками не були, а навіть мали свою молотарку, яку у них наймав місцевий пан...
У Малому Ходачкові мої предки мали пляц поряд із собі подібними ґаздами (переважно поляки) на так званій “кольонії”. Там не жили, жили у селі коло ставка — поряд із своїми русинами. Мій дідо Остап згадував, як ходив до свого діда Романа на “кольонію”— там був великий сад, затишні будинки і костьол з органом... І в той час, коли по селі ходили польські поліціянти “пацифікуючи” населення, в діда було тихо... Не знали тоді ще русини, що скоро зустрінуться із куди жорстокішим ворогом, ніж поляки...

Прихід “червоних”
Як відомо, в 1939 році наївні галичани, які собі на шкоду повірили в українську ідею, зустрічали із “хлібом-сіллю” війська Сталіна — збирача “українських земель” від Сяну до Дону. Їхня ейфорія пройшла дуже скоро — до 1941 коло 10-12% (майже півтора мільйони!) галичан було репресовано.
Німецькі війська принесли галичанам недовге полегшення. Родичі розповідали, що вони максимум, що забирали, то продукти та тяглових тварин на потреби армії. І то, коли людина знала німецьку, то могла обійтися (так було, коли до моєї бабці прийшли солдати забирати коня). На відміну від радянських солдатів, які кишіли вошами та смерділи ще з порога, німці брилися, милися і навіть “пахнючилися” парфумами.
З 1943/44 років “москалі” прийшли знову. Але які то москалі, якщо більшість їхніх прізвищ завершувалися не стільки на “-ін” чи “-ов”, а на “-енко”, наприклад? От друга хвиля радянської влади знищила ще 10-15% (знову майже півтора мільйони!) галичан...
Коли Червона армія рухалася на захід, то одної ночі прийшли до мого прадіда Миколи. Він із жінкою вже мали трьох дітей. А ці червоні “визволителі” заявили: “або ти йдеш на війну, або твоя сім'я буде в Сибіру”. Сила зброї...
Прадід повернувся калікою...

А коли червоні добряче закріпилися у рідному мені краї, то взяли великі ґрейдери і зрівняли “кольонію” із землею: пишні сади із яблунями, що родили ябка, які не поміщалися у 2 долоні дорослої людини, із сливами, що родили сливки розміром як тенісний м'ячик, а ще хати та костьол із орґаном! Поляків кудись виселили (мабуть, в рамках операції “Вісла”), а русинів чи в село (хто мав там родичів), чи кудись подалі в рамках розкуркулення.
Панський маєток запустів, а потім побудували там свинарник... Іронія долі — сині будували свинарники, тоді як пани — палаци...
Ліс, який за поляків доглядався, наче парк, заріс кропивою та хащами...
Родючі луки, на яких люди косили сіно, “москалі” висушили і там почала рости лиш невисока трава...
На населення Галичини наклали “данину” і люди мусіли вирощувати домашню птицю, худобу не для себе, а для окупантів... Це спричинило голод 1946/47 років. Вони думають, ми забули?..
Мій дідо виростав у тісній кам'яній хаті...

Епілог
У 1991 році радянська влада офіційно відійшла у минуле. Звісно, надто багато рудиментів ще. Свинарник розкрали чи не ті ж плебеї, які його будували — він стоїть тепер із самотнім скелетом стін. На місці “кольонії” - пусте поле, яке заростає бур'янами.
А мій дідо виростив двох синів та дочку, побудував хату, посадив новий сад... Любить роботу і в глибокій старості має практичне мислення...

я з дідом на пасіці, 2002 р.

Післямова
Навіть зараз часто при владі нащадки тих, хто знищував мій народ в одностроях різних видів Червоної армії. Вони вбралися у жовто-блакитні кольори та “годують” далі наївних людей патріотичними гаслами...
А рани минулого ще не загоїлися...
Війна завершується із смертю останнього солдата...
Пролита кров благає помсти!..

_ _ _
2012-05-13
Борис Явір Іскра

Русі руси...

  • 12 травень 2012 at 11:55 PM
ціхо
на правах гіпотези

Люблю я трохи антропологію, історію, мову та взагалі все, що пов'язано з людьми та їх минувшиною та теперішнім... Приходять в голову різні думки з цього приводу. І от згадалося, як зображують типову слов'янку - красива русява дівчина із світлими очима. Ніяких чорнявих карооких татарок чи динарок...



дівчата-слов'янки

А ще згадалося, що частину слов'ян свого часу називали русами.
Русявий колір в українській мові має такий же корінь слова у російській та білоруській, а в частині сусідніх мов відповідає за значенням рудому чи брунатному кольорам та їх відтінкам. Якщо торкатися власне слова "рус" ("русявий"), то воно поширене передусім на теренах Русі, звідси можна зробити припущення, що руси були русі...

Якщо ж взяти до уваги ще й слова-відповідники із мов сусідів, то виходить, що вони могли б мати ще й світло-коричневе (темно-русе) чи навіть руде волосся (часто рудим називають і темно-русий)... Із слов'янських земель саме таких людей більшість у сучасних Польщі, Білорусі, европейській частині Росії та лісостеповій зоні України, наприклад.

мапа поширення волосся за кольором


порівняльна мапа усереднених частот 3 генів, які беруть участь в утворенні світлого волосся і очей

Темне волосся у Карпатах теоретично пов'язане із впливом динарської крові та, можливо, галльської (там, де, наприклад, пройшлося галльське плем'я бойї - Баварія, Богемія, Бойківщина - поширені особи із темним волоссям та світлими очима та навіть чоловіки, у яких волосся на голові темне, а вуса і борода - русі), а в степу та околицях - східними впливами (скіфи, половці, татари та інші).

Ми отримуємо територію, яка заселена русявими людьми (чи змішаним типом із значним % русявих) і яка у межах слов'янського світу збігається із орієнтовною прабатьківщиною слов'ян. Гіпотетично (можна припустити), на частині цієї території сформувався епітет "рус" (в давнину використовували усічену форму прикметників), який співвіднісся із типовим виглядом населення ("русами")...

Але от виникає питання - ким є типово чорняві та кароокі українці? Не русами?
Чому стереотипно "типові українці" обов'язково чорняві і кароокі? Хто і коли замінив слов'янський ідеал на ідеал азіатський? Кому це вигідно? Кому зараз вигідно висміювати світле волосся та інші характерні риси типових европейців?

Як на мене, запитань суттєво більше, ніж відповідей...

Це все лиш припущення... Питання самому собі... Роздуми... Але часто із власне таких роздумів народжується щось більше: історичні чи антропологічні праці, мовні чи генетичні дослідження, ксенофобські заклики чи ідеології...
_ _ _
2012-05-12
Борис Явір Іскра

Яблука...

  • 11 травень 2012 at 7:15 PM
На згарищі
лист з фронту

Згадую, одного разу я приїхав'им в Козову. Була пізня осінь. Вийшов із потяга, почав'им ся спускати від двірця в центр. Чомусь по праву руку від дороги запримітив яблука. Яскраво-червені плоди різко ся виділяли посеред навколишньої сірости. Пізня осінь, а тут такі яблука...

На днях ми вибили'смо ворога із Кривого і зайняли'смо Козову. Давно я не був'им у сему містечку. З тих далеких часів тут багато змін. Можливо, воно б і зараз так ся розвивало, як колись, якби не війна. Тепер багато будинків зранені стрільнами, на вулицях - ями від бомбардувань. Але найгірше — то те, що ся стало із людьми. Вони не вірят у кінець сеї війни. Вони не вірят у краще майбутнє. Вони ладні покинути сей край і подати ся кудись подалі. Але і там - війна...

Козова

Люди снуют, здає ся, туди-сюди. У сірій мряці сеї осені вони ся здают повсталими мертвяками і нам ся видає, що так воно і є. Принаймні, внутрішньо...
Кохана, їх можна зрозуміти — на сій війні вони втратили багато рідних. Хтось поховав сина чи доньку, хтось — батьків. Їх можна зрозуміти. Але найгіршим є то, що їхня зневіра наче підточує нас з середини. Ми ся дивимо на них, таких нещасних і непривітних, і здає ся й нам, що сій війні не буде кінця і краю, що наші рідні домівки завжди будут у стані очікування наступного обстрілу, наступного авіанальоту... Кохана, невже се так?

Рано був у штабі полковника. Ми планували'смо наступ на Тернопіль. Наші союзники ся рухают з півдня та заходу. За розвідувальними даними, ворог добре ся укріпив, але ми го виженемо із нашої землі. І тоді - я побачу тебе.
Кохана, я так скучив! Так хочу побачити твóє миле личко, твій носик і твóї кучері!
Я щовечора си уявляю, як ся повертаю по війні домів, а там мене чекаєш ти...
І коли ж ся завершит ся війна?..

Деколи перестаю вірити, що се все ся відбуває насправді. Стілько смертей, стілько зла. За що воюют люди? За свободу? За рідний край? А за що ж тоді наші вороги? Вони також вважають сей край свóїм...
Неправильно то все якось...

Твій дідо, священик, колись говорив, що ми тут тілько гості. Але я вважаю, що ми всі діти сеї землі. Вона нас породила, її кірва у наших жилах. Сей язичницький пієтет, ся священна повага до рідного краю у мене, певно, від тата. Він щоранку сонце зустрічав... Без жодного слова, без молитв, без нічого — просто стояв у садку і дивив ся в сторону світанку. Але дивив ся із таким благословенним обличчям!.. Якось я, малий ще, підійшов'им, а він погладив ня по голівці свойов теплов руков, посміхнув ся і сказав: “Такий світанок лиш у ріднім краї... Не втрать жодного світанку. Не втрать рідного краю...”. Чомусь мені тогди здало ся, що він добрий волхв-чарівник із казки...
Знаєш, кохана, колись і нашим синам та дочкам я так скáжу. Бо що може бути більш священним за рідний край? Кірва го тече у наших жилах...

А ще, нині розквартировував нашу сотню коло двірця. Коли ся спускав в центр, по праву руку від дороги запримітив'им яблука. Яскраво-червені плоди різко виділяли ся посеред навколишньої сірости. Пізня осінь, хати зранені стрільнами, а тут знову такі яблука...


_ _ _
осінь 2011 — весна 2012
Борис Явір Іскра
“На згарищі”

Історія одного вечора...

  • 11 травень 2012 at 6:02 PM
На згарищі
вбиваючи дракона, стаєш на його місце...

...Сотник однієї із передових частин, які займалися виловом по селах залишків ворожої армії та які “прославилися” особливою жорстокістю до противника (така собі “служба безпеки”), зайшов у погріб. Там була облаштована кімната допитів. Якраз недавно зловили кількох диверсантів, які начебто несли із собою план контрнаступу. Плану в них не виявилося, правда, зловили не всю групу. Сотник вирішив особисто перевірити хід допиту. Відкрив двері, глянув на ворожого вояка і щось у грудях защеміло — він впізнав того, хто сидів перед ним...
читати дальше )

Примха

  • 10 травень 2012 at 11:32 AM
ціхо
Коли на примху лідера якогось
Яснійше сонце "змінює" свій рух...

Вже видів світ таких провідників,
Які на сонце право заявляли,
А всіх, хто заперечити хотів,
Дурнями гордливо називали.

Вже видів світ таких провідників,
Що вели у безодню люд нещасний,
Освітлюючи шлях лиш світлом сірників,
Брешучи, що то є сонце ясне.

Вже видів світ таких провідників...
Видів, але нічого не навчився,
Якщо опісля безлічі віків
За ними знову в тьму повівся...


2012-05-05
Борис Явір Іскра
"Праведник"

Велика перемога

  • 08 травень 2012 at 7:12 PM
На згарищі

війна між европейцями є завше війнов громадянськов...

На фронтах панувало затишшя. Довгі дощі початку весни мочили зорану стрільнами землю. Ходили чутки, що скоро ся війна завершит ся. Усі жили надійов на то, хоч і не знали, що робити потім...

Сотник ходив бліндажами, курив як паровоз й інколи через бінокль заглядав на місто, коло якого ми ся розташували. Він родом був з Рóсії, наші гуцули називали го “руським”, а він лиш витягав з рота цигарку і говорив “всі ми руські”. На то наш поручник, щирий галичанин, іронічно кривив ся й бурчав “Русь вашу”, за зразком російського “мать вашу”... Вони ся не сварили поміж собов, бо сотник у політику не пхав ся, а поручник не був з патрійотів-радикалів.


Одного ранку я повидів якесь зворушення коло штабу. Майже відразу радіотехнік перевів звук на загальний динамік. При перших словах я аж сів — війна ся скінчила. Хтось кидав у гору каску, хтось стріляв із зброї. Дівчата плакали. Я ж ліг на траву і дивив ся на небо — відтеперки мирне небо...


Незабаром сотник нас зібрав і сказав, що наказу покидати позицій не було, лиш відмінено військовий стан. Наразі ся готує план демобілізації і святкова дефіляда у столиці. Львів, зранений сев війнов як ніґде інакше, мав приймити нашу параду. До вечора четарі переймали команду і мали готувати вояків до виїзду до серця Галичини.

Почало ся загальне прання і пуцування — до вимаршу усе має блистіти під ґлянц!


Ввечері я зайшов у сотенну їдальню, де слухали по радіо вітання із завершенням війни. Якраз втрафив на слова нашого ґенерала:

Через багато років, коли ми будемо старими “колишніми комбатантами”, коли станемо ветеранами і, можливо, будемо отримувати державну пенсію, нас будут вітати із “Великов перемогов”, але нині я скажу вам таке — то не перемога, а тим більше й не велика, бо не може бути перемоги у війні, яка мала громадянський, братовбивчий характер... Не може бути перемоги у війні, яка залишає більше запитань, ніж відповідей... Не може бути перемоги у війні, результат якої є причинов для нової... І дарма, що ми провели новий, більш справедливий кордон — насправді кордон проходит не полями і річками, не горами і долинами, а через серця кожного з нас...

- його голос звучав серйозно і проникливо. -

Не буду вітати навіть із завершенням війни, бо війна триває до смерти остатнього вояка... Я вітаю вас, дорогі мої побратими, дорогі друзі і подруги, товариші і товаришки по зброї, окопах та щему серця, із новов можливістьов побути з рідними, побути із братами і сестрами, батьками та матерями, чоловіками і дружинами, дітьми... Скористайте сим часом як належит ся!.. А якщо війна забрала все, то почніт нове життя — як після довгої зими навіть на згарищах розцвітают квіти... Після мороку ночі розпочинає ся новий день, після зими приходит весна... І саме нам, друзі, на спорожнілих згарищах ростити нові квіти життя! До праці!..”

Хтось заплакав... У всіх з'явила ся замріяна усмішка — подумки вже будували нове життя чи відбудовували старе...

Голос генерала був по-бойовому завзятим. З надійов на перемогу. Велику перемогу. Перемогу життя над смертев...


_ _ _

2012-05-07

Борис Явір Іскра

На згарищі”

ціхо
або
...братовбивцям та зрадникам присвячується...

драма на три дії...
історія про родичів з бабциної лінії...


Пролог
В кінці дев'ятнадцятого століття у мому селі було побудовано школу. Навчання велося русинською (за теперішніми мірками — українською) мовою. Засновником та вчителем був один із предків моєї бабці. А його племінник (мій прадід Микола) був одним із активних діячів “Просвіти”. Моя прабабця Ксеня була секретарем сільської просвіти. Їхній старший син Теодор вивчився у “Рідній школі” в Тернополі, потім на вчителя у Рогатині. Там застав його 1943 рік...
Саме з Рогатина брат бабці пішов у Дивізію “Галичина”, плекаючи надію вишколитися в армії та потім вміння й навички застосувати в обороні рідного краю... Але війна закинула його далеко на захід...

хор. Теодор Барабаш, осінь 1944 р. на Словаччині.

Смерть
Прогнавши німців, Галичину зайняли москалі... На рідних землях, зачистивши інакодумців, верх бере ОУН(б)...
Якоїсь ночі сусіди через дорогу, товариші Теодора прийшли під хату та намагалися витягнути прадіда начебто на розмову. Були то брати Лилик та навіть родич наш Тураш. Почувши сварку за вікном, вибіг сімнадцятилітній середущий син Роман. Зав'язалася бійка... Знайшли мого прадіда та його юного сина рано за селом... Їх вбили, а тіла розіп'яли, наче колись жиди свого “божого сина”... На грудях почепили таблички, мовляв “за службу Гітлеру і Сталіну”... Радянська влада незабаром зловила одного з них, його побили і вмираючого закинули під церкву... Там він перед людьми і висповідався... Називав, кого вони, бійці УПА та СБ ОУН вбивали, кого катували... Хотів прощення... Помер...
У ті роки вбили ще тата моєї цьотки, який не хотів сидіти в криївці, маючи із жінкою двох немовлят... Совіти зловили його за підозрою у причетності до повстанців, але на допиті він не видав нікого. Нікого! Коли вернувся змордований додому, його вже чекали “свої”... Завели за село і застрелили на “вдячність” за те, що їх не здав...
А коли верталися присилувані до Червоної армії хлопці у село, присилувані можливим вивозом у Сибір цілих родин, то ті “герої” очікували їх в лісі і розстрілювали “за службу Сталіну”...
Одну вдовицю із малою дитиною повісили на її ж власному подвір'ї... Немовля жбурнули в болото, а маму вбили... За що — не знають і дотепер...
Таких історій на село — десятки чи й сотні... На цілий край — тисячі... З ким боролися УПА та СБ ОУН(б)? За що розстрілювали мирне населення, своїх братів, сестер?..

Епілог
Сімейство Лилик не мало нащадків... Вигас і рід Турашів...
Теодор в еміґрації став головою місцевої діаспори українців та є таким і досі, незважаючи на старечий вік... Будучи інженером гірництва, він сам приїжджав в Україну вчити місцевих гірників видобувати золото в екологічно безпечний та економічно вигідний спосіб...

Післямова
Провід ОУН на чолі із шпигуном С. Бандерою, братовбивцем М. Лебедем та іншими вороже поставився до створення Дивізії “Галичина”. Але доля була на боці останньої — ні в одностроях німецької армії, ні в одностроях УПА дивізійники не здійснили жодного військового злочину... Натомість СБ ОУН(б) відмітилася у різні не лиш польського мирного населення, а й свого...
Рани ще не загоїлися...
Війна завершується із смертю останнього солдата...
Пролита кров благає помсти!..

_ _ _
2012-05-03
Борис Явір Іскра

А що ти думав, старий друже?

  • 14 квітень 2012 at 4:00 PM
ціхо
А що ти думав, старий друже?
Нові боги попросять нових жертв,
А їх жерцям буде байдуже,
Чи ти є жив, а чи здавна вже мертв!

Й твоя душа, зовсім прогнила -
То лиш товар для цих старих бариг.
І де ж ти був, як сполох били?
Лиш не кажи "почути я не встиг"...

Вони тобі за твої ж гроші,
Зароблені у поті і крові,
Нове напишуть "слово боже",
Свій рай вторгують - лиш їм повір.

Повір. Покайся. І молися.
І кидай злато їм, мабуть, "на храм".
Скорися богу, жерцям скорися.
А що ж іще робити є рабам?

Вкуси язик, щоби мовчати,
Коли кохану в плам'я поведуть
"За відьомство". А потім брата
З новим месією хтиво розіпнуть...

Мовчиш? Блаженне те мовчання!
Й припни думки - єресі коріння.
Чомусь же не було вагання,
Як ти зміняв волю на "спасіння".

Безрідці всякі краєм правлять
Й кричать вони на сотні голосів,
Німі, як ти, щодня їх славлять -
Усе іде за планами жерців...

Ідеш ти босий попелищем,
А дим від правди вітер проганя.
Клякаєш, схиляючися нижче,
Та чи прийме тепер тебе земля?

А що ти думав, старий друже?
Нові боги схотіли нових жертв,
Хіба тобі вже не байдуже?
Ти ж не живий, а ти здавна вже мертв!

2012-04-14
Борис Явір Іскра

збірка "Праведник"
ціхо
Протягом багатьох тисячоліть на території слов'янського світу, до якого й належить Україна, творилися різні, хоч і подібні та спадкоємні культури. Тому тисячу років витворене віками, багате змістом, але, видається, не викристалізуване формою язичництво стикнулося із в той час сильнішим ворогом — бідним за змістом, але викристалізуваним за формою та підтримуваним органами держави. З часом відбулося певне злиття, яке пішло здебільшого на шкоду першому та на користь другому.

читати далі )

Анонімність

  • 12 квітень 2012 at 9:52 AM
ціхо
...сьогодні вимкнув анонімні коментарі на своєму жж (коментування доступне, використовуючи рахунки на lj, fb, vk тощо)... не люблю анонімності, адже вона є виразником страху... не бійтеся бути собою... бути собою, коли ви висловлюєте свою позицію з тих чи інших питань... бути собою, коли приймаєте рішення... бути собою, коли робите вибір... бути собою - це велике задоволення і розкіш, доступна не всім...


_ _ _ 
2012-04-12
Борис Явір Іскра

Остатний місяць

травень 2012
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Посилання

Теґи

Syndicate

RSS Atom
Розроблено LiveJournal.com
Designed by [info]chasethestars